Франческо Арменті “Пишу тобі… Відкриті листи до постатей Святого Письма”. Сторінки цієї книжки наповнюють біблійні постаті: Єлисавета, Іван Хреститель, Марія, Йосиф, апостол Петро…, але також і Понтій Пилат, Ірод, добрий розбійник…
Листи до цих біблійних персонажів, що супроводжували Ісуса Христа в Його земному житті – від народження у Вифлеємському вертепі до Його смерти на Голгофі й Воскресіння – допоможуть читачеві наново пережити найбільш значущі події Євангелія і зазирнути всередину себе, щоби ще більше відкрити серце на прийняття Доброї Новини.
Дорогий Никодиме,
про тебе небагато говориться в розповіді про Страсті Христові. Але все-таки ти з’являєшся в розповіді як надзвичайно приємна постать, бо мав достатньо сміливости для захисту Ісуса перед Синедріоном, хоча і знав про його вороже ставлення до Ісуса. Пізніше, керуючись співчуттям, ти придбав близько ста мірок пахощів, аби намастити ними тіло Того, Хто насмілився назвати Себе «Сином Божим».
Але твоя велич, дорогий Никодиме, не полягає, однак, ані в співчутті, ані тим більше в захисній промові. Ти пам’ятаєш ту ніч, коли обережно і з острахом захотів побачити Ісуса? Власне цей епізод, з твоїми поставленими Христові питаннями і Його відповідями є для нас надзвичайно важливим.
Ти був «учитель Ізраїлів»: твоя культура, твої історичні й біблійні знання, твоя мудрість виглядали беззаперечними. І все ж ти захотів зустрітися з Ісусом і з’ясувати для себе питання щодо Нього, які не давали спокою. І, коли ти зустрів Його серед ночі, то відразу відкрив свої наміри: «Учителю, ми знаємо, що Ти Учитель, Який прийшов від Бога; бо ніхто не може таких чудес творити, які Ти твориш, якби Бог не був з ним».
Мушу зізнатися тобі, дорогий Никодиме. Кожного разу після перечитування твоєї, описаної євангелистом Іваном, розмови з Ісусом я питаю себе, що ти насправді хотів взнати: чи твої розпитування Ісуса пов’язувалися з хитрістю і підготовкою, чи з серцем людини, яка перед лицем Учителя забуває про свої переконання, аби дійти до суті справи?
Ісус у певний момент каже тобі: для бачення Царства Божого потрібно «народитися звище». Ти відповідаєш на це питанням, що в устах такого високоосвіченого фарисея, як ти, може справді видатися банальним: «Як може людина народитися, будучи старою? Хіба вона може вдруге ввійти в утробу матері своєї і народитися?». І Ісус відповідає таким тоном, що дає тобі зрозуміти, як перед лицем Істини відступають наші істини: «Істинно, істинно кажу тобі: якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже. Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух».
Дорогий Никодиме, у тебе, який є людиною запитань, я теж маю дещо спитати: коли ти завершив розмову з Ісусом, що у твоєму житті змінилося? Чому ти вирішив піти до Ісуса таємно, боячись розголошення чи викриття?
Якщо ти вірив, що Він є правдою і спасенням, чому ж ти не навернувся і не пішов за Ним? Він, дорогий Никодиме, не має потреби ні в наших захисних промовах, ані в наших пахощах. Його цікавлять лише наша любов, наше життя, наші серця.
Також і ми, подібно до тебе, ставимо незчисленну кількість запитань, але над нами також панує страх, той страх, що перешкоджає прямувати за Сином Божим, заважає відірватися від наших звичних речей, від наших уподобань, від думки інших. Скільки разів ти думав: «Я хотів би піти за Тобою, Ісусе, але що ж скажуть інші? Пішовши за Тобою, я ризикую своїм суспільним і релігійним становищем… Я все ще є начальником і вчителем серед юдеїв»? Не почувайся самотнім, дорогий Никодиме, сьогодні на цьому шляху неспокою і нерішучости нас разом із тобою є багато.
Багатьом з нас, як і тобі, бракує сміливости народитися знову, змінитися для прямування за Ісусом. Тобі залишався лише один крок, але ти мав страх. Той самий страх, який охоплює також і нас.
Дорогий Никодиме, добре, що Бог є більшим за наші страхи і побоювання. Він не чекає, що ми першими поворушимося, саме Він завжди перший іде нам назустріч, щоби дати можливість поставити Йому всі наші запитання, часто нерозумні і банальні, які, здебільшого, не є нічим іншим ніж намаганням виправдати наші звички, наші корисливі мотиви, і, понад усе, наше боягузтво. Але Бог любить нас такими, як ми є… незважаючи ні на що.
Дорогий Никодиме, нам потрібно дуже багато сміливости, аби зробити останній крок, аби прокричати наше «так» Господу, Який є любов’ю і кличе нас.
